тел.:   (044) 226-20-43
факс: (044) 279-10-39

адреса: м. Київ, вул. Хрещатик 7\11

E-mail:   uks@coop.com.ua -, JavaScript

газета ВІСТІ

пропозиції для бізнесу


Профспілки

Новини Укркоопспілки

17.11.2017

Ілля Гороховський: «Проблеми кооперативної освіти розсудить не історія, а найближчий час»

Нещодавно із своїм баченням проблем освітянської галузі та тим, як їх подолати, на Раді ректорів та директорів кооперативних вишів споживчої кооперації виступив Голова Правління Укркоопспілки І.Л. Гороховський. У своєму виступі Ілля Леонідович висловив серйозну стурбованість станом справ у цій галузі та країни загалом, й кооперативній зокрема.

− Ілле Леонідовичу, ваша позиція щодо стану справ у кооперативній освіті досить критична. Але ж цифри про результати вступної цьогорічної кампанії до кооперативних вишів позитивні…

− Я не заперечую того, що цьогорічна вступна кампанія для вишів системи пройшла на достойному рівні. Але на проблеми освіти треба дивитися значно ширше, а не лише у контексті конкретних цифр конкретних вишів. Щоб зрозуміти те, що відбувається у цій галузі, не потрібно бути академіком. Скажімо, в Україні, за даними Держкомстату, працює 657 вишів різного рівня акредитації. А, приміром, у Великій Британії − 96, у Франції − 78, в Італії − понад 60, Іспанії − 47. Згідно із законом діалектики про перехід кількісних змін в якісні, ми повинні жити краще за всіх: мати високорозвинуту промисловість, виробництво, експортувати високотехнологічне обладнання для розвинутих країн світу тощо. Але чомусь ми, маючи у десятки разів більше вищих навчальних закладів, живемо в десятки разів гірше розвинутих країн, де значно менше вишів. Ми кожного року випускаємо тисячі економістів, а економіка України залишається однією із найслабкіших у Європі. Отже, хоча б за цими критеріями вже можна зрозуміти, що не все так добре у вищій освіті в Україні.

Або ж інша статистика: близько 80% людей, які сьогодні зареєстровані як безробітні у центрах зайнятості, мають вищу освіту. А скільки людей із вищою освітою у нас торгують на ринках або ж задіяні у малокваліфікованій праці! Гадаєте, це свідчить про перекоси ринку праці? Ні, це свідчення зовсім інших процесів. Проілюструю думку наступною тезою: якби такої якості, умовно кажучи, продукт, який випускають сьогодні усі виші України, ми продавали у торговельній кооперативній мережі, то мали б дуже серйозні проблеми. На таку «якість» жорстко б реагували і споживачі, і відповідні контролюючі органи.

Освітянам пощастило − таких прямих контролерів якості результату їхньої роботи немає. Хоча є інший контролер − ринок. Безкомпромісний і жорсткий. От він і дасть оцінку тому, що відбувається в освіті. Причому вже досить скоро.

− Ілле Леонідовичу, в освітньому процесі дві складові: ті, хто вчиться і ті, хто вчить. Хто повинен першим почати змінюватися?

− Ініціаторами змін повинні бути ті, хто вчить, тобто виші. Давайте проаналізуємо, що повинен знати молодий спеціаліст, який після закінчення вишу прийде працювати на посаду менеджера з управління товарними запасами. Це − АВС-аналіз, методики реалізації товарів, аналіз товарних запасів, повинен володіти відповідними обліковими програмами, основами фінансового менеджменту, вміти складати графіки поставок і оплати постачальників, працювати з програмою 1С, розуміти як відбувається сам процес руху товарів, методологію складського обліку, знати алгоритм інвентаризації тощо. Чи володіють наші випускники усіма цими компетентностями? На жаль...

Або ж інший приклад. Є така дисципліна − «забезпечення життєдіяльності». Беремо фах бухгалтера, який за родом своєї діяльності не спускається в шахту, не працює із небезпечними механізмами тощо. Чи потрібно майбутньому бухгалтеру 80 годин викладання основ життєдіяльності, лекцій − як безпечно увімкнути комп’ютер в розетку? Студенту це не потрібно! А от викладачу − ще й як! Бо це заробіток для нього. Чому ми не говоримо про абсурдність навчальних програм? Для університетів 50% навчального часу дозволяється використовувати за своїми програмами. І це величезний ресурс! А поки що студент після 1, 2 курсу, приходячи на виробничу практику, абсолютно не володіє професійними навичками. Бо основи обраної професії на молодших курсах йому просто не викладають! Кому потрібна така квазі-практика? Все повинно відбуватись із точністю до навпаки: практичну роботу студенти повинні проходити із початку навчання на працюючих підприємствах. У них мають бути наукові керівники, які, у випадку зриву виробничої практики, відповідатимуть перед керівництвом університету. Пройшовши за роки свого навчання справжню практику, молодий спеціаліст буде готовим до самостійної роботи.

Тепер про тих, хто вчиться. Вони також із кожним роком все більше усвідомлюють, що вища освіта в Україні означає далеко не вищі знання, а просто отримання нікому не потрібного папірця − диплому, який підтверджує тільки те, що його власник дарма втратив 4-5 років і гроші.

І коли це усвідомлення остаточно прийде до дітей і їх батьків, які сьогодні є стратегічними інвесторами освіти у вишах, вища школа в Україні занепаде.

− Можливо, і студенти, і викладачі не поспішають перебудовуватися, бо їх до цього ніщо не змушує? Викладачам зарплату платять, студенти дипломи отримують, караван іде…

− Система освіти − це теж бізнес. І досить жорсткий. Тому рано чи пізно ми станемо посміховиськом для цивілізованого світу з такою кількістю вишів і якістю освіти. Ситуація вибухне.

Бо ж до абсурду доходить: прочитав інформацію, що в райцентрі на базі професійно-технічного училища створено коледж, де основи держави і права читає місцевий дільничний. Я маю другу вищу освіту − юридичну. Мені пощастило, бо юридичні науки мені викладали люди, які були співавторами Конституції України, кодексів, правничих законів України, кращих підручників із різних юридичних дисциплін. Я веду до того, що вчити повинні викладачі, які самі пройшли гарну наукову або бізнесову школу і мають талант до викладання. Тому ніяк не може викладати фундаментальну науку «Основи держави і права» дільничний. Він може бути дуже хорошим дільничним. А от яким він може бути викладачем з такої серйозної дисципліни − велике питання. От і уявіть, що ж за рівень викладання цієї науки у коледжі!

− Але ж, даруйте, нерозумні й ті, хто обирає такий навчальний заклад.

− Дуже скоро вони зрозуміють свою помилку. Бо врешті-решт зупиниться радянська інерція, за якою «кожна дитина повинна отримати вищу освіту». Так, в СРСР вища освіта відкривала двері до кар’єри, до іншого рівня життя. І зараз диплом про вищу освіту повинен конвертуватися або в успішний бізнес, або в успішну кар’єру, або у достойне місце роботи з достойною оплатою праці. Щоб не було так, коли студент 4-5 років ніби й навчається, а потім приходить до роботодавця, де йому кажуть, щоб забув усе, чого навчили в інституті. І вже на робочому місці починається освоєння професії. Роботодавці фактично доробляють те, чого не навчила вища школа.

Мене, як громадянина, хвилюють проблеми у вищій освіті країни. А як посадову особу − проблеми у вищій освіті кооперації. Якщо зараз ми, хоч на півкроку не будемо попереду інших, то нас чекають великі проблеми. А це вже моя зона відповідальності. Саме тому чи не вперше на засіданні Ради ректорів та директорів кооперативних вишів були присутні Голова Правління Укркоопспілки та голови правлінь споживспілок.

− До кооперативних вишів їдуть вчитися іноземні студенти. То може не все так погано?

− В усьому цивілізованому світі іде боротьба за молодих людей, які хочуть вчитися. Бо дбають про перспективи своєї країни. Адже зможуть потім залишити у себе найталановитіших і, таким чином, з прибутком компенсувати всі понесені витрати на підготовку молодих фахівців. Адже багато країн пропонують навчання за рахунок країни, яка запрошує, тобто безкоштовно.

У потужних вишах світу розуміють, що в країнах «третього світу», країнах, що розвиваються − це як наша країна, поки що не забезпечені необхідні умови для якісного навчання молодих людей. Тому їхні пропозиції виглядають досить привабливими для нашої молоді. Адже можна пройти стажування, справжню, а не як у нас, практику на передових виробництвах і Євросоюзу, і всього світу, перейняти новий досвід та ідеї. Саме тому щороку значна кількість талановитої української молоді вирушає за знаннями і за дипломами до престижних вишів світу.

Хоча є рух і в іншому напрямі: до нас також приїжджають іноземні абітурієнти. Але, як правило, не завдяки високому рівню підготовки у вітчизняних вишах, а через легкість одержання диплому або для вирішення інших, не пов'язаних з навчанням, особистих питань. А от ті, хто насправді хоче і може отримати якісну вищу освіту, визнану майже в усіх країнах світу, їдуть до вишів Америки та Європи.

До кооперативних вишів почали їхати молоді люди з країн Центральної Азії, кавказько-азіатських республік колишнього Радянського Союзу і вони підтримають кооперативну вищу школу. Але це тимчасово! Рівно до тих пір, доки ця молодь та їх батьки зрозуміють, що в Україні їх, у більшості випадків, професії не навчать, що гроші і час витрачаються даремно. Тому молодь з цих країн також поїде вчитися туди, де отриманий диплом буде дійсно свідчити про високі професійні знання. До речі, більшість зарубіжних компаній Західної Європи, Північної Америки, Австралії, Далекого Сходу не визнають наші дипломи про вищу освіту за основними технічними та деякими іншими спеціальностями.

Втім, сьогодні вже й вітчизняні компанії не задоволені рівнем підготовки фахівців. За різними оцінками компаніям, які беруть на роботу таких молодих фахівців, доводиться витрачати від 1 до 2 мільярдів гривень власних коштів щороку на те, щоб навчити їх справді потрібним знанням. Але ж такі витрати зменшують оборотні кошти компаній. Це погіршує їх конкурентоспроможність. Тому багато вітчизняних роботодавців відстежують якість навчання і складають власні рейтинги вишів.

− Ілле Леонідовичу, чи погоджуєтеся ви із тим, що навіть найкращі наміри керівників можуть саботуватися на рівні виконавців? Так часто трапляється, і не тільки в освітній галузі.

− Я розумію, що професор, розробивши свою лекцію 20 років тому, продовжує її сумлінно читати, як і 20 років тому. Йому так зручно і звично. Тому будь-які пропозиції змінюватися, зустрічатимуть невдоволення. Невже він не усвідомлює архаїчність такого способу викладання? Так, у Сорбонні 200 років тому професори у відчиненому вікні читали лекції, а студенти сиділи перед ними на оберемках сіна, яке приносили із собою. Ну, а зараз студенти хіба що за партами сидять. Так що ж принципово змінилося за 200 років? Хочу нагадати таким викладачам, що сьогодні студентами стає так зване покоління Z, яке ще називають цифровим поколінням. Вони народилися із гаджетами в руках. Цифрові технології − це їхній світ. І ось такий студент заходить в аудиторію: хіба йому буде цікаво вчитися, чи викликатиме такий викладач повагу і довіру? Але ж процес освіти завжди пов’язувався із прогресом. Так і хочеться звернутися до таких викладачів, щоб роззирнулися довкола, подивилися на тих, кому вони читають свої лекції. Сьогодні треба зовсім по-іншому подавати інформацію. Нинішнє покоління молоді більш самостійне, вони хочуть усе робити швидко, для них потрібен інтерактив. Ще 3-4 роки − і все у світі буде відцифроване. А їм півтори години лекцію із листочка читають!

− То як же сучасного викладача змусити перебудуватися, зрозуміти, що його студенти − давно у соцмережах, в Інтернеті і там можуть знайти потрібну їм інформацію? Гадаєте, потрібні якісь кардинальні кроки?

− А я сказав відверто, що навчальний процес перетворений у годівничку для викладачів. Просто треба пам’ятати, хто у цю годівничку кладе зернятка, тобто гроші. Я сказав, що це наш стратегічний інвестор − батьки студентів. А вони не хочуть диплому для дитини, як звичайного папірця. Вони прагнуть конвертації витрачених грошей. Щоб їхні діти стали затребуваними на ринку праці, у них з’явилося майбутнє стати гарними фахівцями, гарно заробляти. Тому, якщо наші виші не перебудуються на таку філософію освіти, вони зникнуть з мапи вітчизняної освіти.

Для цього потрібно навчитися вчити по-іншому. Сучасно! І не просто сіяти «добре і вічне», а сіяти так, щоб викладачу вірили. Та людина, яка вчить, повинна йти на крок попереду тих, кого навчає. А у нас навпаки – на думку молодих людей викладачі часто виглядають рудиментами, тому вони не вірять у корисність, сучасність поданої ними інформації.

− І де закінчується ваша межа терпіння, яка стосується стану справ у кооперативних вишах, як керівника Укркоопспілки?

− Мова не тільки про межу мого терпіння. Уже з’являються звернення керівників споживспілок областей про доцільність утримання коледжів. Ось як вони аргументують свої звернення: нам не потрібно стільки спеціалістів, скільки випускають кооперативні коледжі, бо із сотні випускників тільки 1-2 залишаються працювати в системі споживчої кооперації, усіх інших готуємо, фактично, для конкурентів, але ж освітній процес відбувається на нашій базі, у наших приміщеннях. За їх словами, досить часто керівники коледжів ще й звертаються до правлінь облспоживспілок за фінансовою підтримкою на утримання та ремонтування матеріально-технічної бази коледжів. Але ж у такому стані справ немає раціональності.

Кожен повинен займатися своєю справою. Вища школа, отримавши чималі гроші від студентів за контрактною формою навчання − готувати висококваліфікованих фахівців. Роботодавець − отримувати фахівців, які володіють необхідними компетенціями і можуть з першого дня самостійно справлятися з дорученою їм роботою! У нас ще не все втрачено за умови, що кооперативна вища школа зрозуміє свої завдання і почне їх втілювати. А якщо почне знову шукати «винних», то все швидко прийде до краху.

− З огляду на те, що ви говорите, може й справді доцільно зменшувати кількість вишів у системі споживчої кооперації?

− Час покаже. Я загалом веду мову не про кількість, а про якість освіти. Ми приєдналися до Болонського процесу і у відповідності до нього повинна існувати університетська вертикаль. Скажімо, у нас в системі − 2 університети, навколо яких треба об’єднати наші коледжі, збалансувавши відповідно цю вертикаль.

А ще я виступаю за те, що в наших навчальних закладах має бути створена система кластерів: бізнес-наукових, бізнес-освітніх. Мені довелося спілкуватися із ректором фінського кооперативного інституту. Він розповів про те, що у них студенти, як мінімум з 2-го курсу, беруть участь у проектах, які замовляє бізнес. До речі, за таким принципом функціонують більшість престижних університетів світу. Тобто, фінансування іде не тільки за ті кошти, які дають спонсори та платять студенти за навчання. Гроші надходять від бізнесових замовлень.

Працює це таким чином: бізнес-структура замовляє проект, над ним працюють професор, аспіранти, кілька студентів. Професор та аспіранти отримують за це зарплатню, студенти працюють безкоштовно. Але ж який досвід вони отримують! Так виходить, що під час навчання студент бере участь у 3-4 таких проектах і стає реальним фахівцем. Він отримує практичний досвід, реалізовує свої знання на практиці. А з іншого боку, компанія, яка замовила проект, придивляється до студентів. І це вже готові спеціалісти для компанії. Тож із працевлаштуванням у студентів проблем не виникає. Усе дуже просто, виявляється. До таких принципів роботи вишів я весь час і закликаю.

− Яких кроків до змін і коли саме ви очікуєте від наших вишів?

− У ряді кооперативних навчальних закладів їх керівники розуміють стан справ і вже роблять певні кроки. Скажімо, у ПУЕТі потребу змін відчули і почали рухатися у правильному напрямі ще півтора-два роки тому. Це не простий шлях, бо потрібно удосконалюватися, перебудовуватися, оптимізовувати кадровий потенціал вишу. Не всі до цього готові. Тому виникає опір.

− Ілле Леонідовичу, підсумуйте, будь-ласка, які найболючіші проблеми кооперативної освіти на вашу думку?

− Перша проблема тягнеться із загальноосвітньої школи. Це величезна кількість предметів, настільки величезна, що не доводиться вести мову про глибину освіти. Студенти на 1-му, а часто і 2-му курсах також повторюють предмети середньої школи. На старших курсах аналогічно: студенти вивчають кілька десятків усіляких предметів, які не мають ні прямого, а часто й опосередкованого відношення до їхньої майбутньої спеціальності.

Наступна проблема − не вдається сформувати професорсько-викладацький склад із найкращих фахівців, бо не можемо платити відповідного рівня зарплату.

Ще один суттєвий, на мій погляд, недолік. Неповна зайнятість викладачів − серйозна вада освітнього процесу наших вишів. Щоб ефективно працювати у виші, викладач повинен бути зайнятий у ньому як мінімум 6 годин, бути у навчальному закладі з 8 до 14 щодня. Тоді він знатиме і розумітиме, чим зайняті його студенти, як відбувається їх навчальний процес, які результати показують. Для викладача, який приходить відчитати 1-2 години лекцій, це радше просто підзаробіток у вільний від основної роботи час, така собі «халтура», як казали у радянські часи. Він в одному виші почитає, в іншому, отримає за це гроші, але ніякої відповідальності за якість свого викладання не несе. Ми допрацювалися до того, що у деяких наших коледжах на умовах повної зайнятості, тобто на повну ставку, працює лише 5 викладачів !

Вирішити озвучені проблеми можна. Приміром, скоротивши кількість зайвих предметів, зменшиться і кількість викладачів. Фінансові резерви вивільняться, якщо перерозподілити і збільшити навчальне навантаження на викладачів. Щоб не було тих, хто приходить на роботу на 1-2 годинки. У підсумку з’являться кошти на підняття зарплати викладачам, а також змога запросити до викладання таких, хто здатний процес навчання робити по-сучасному і ефективно. Такі кроки підняли б ще й авторитет вишу і його викладачів.

Та поки що ми змушені говорити про те, що в наших кооперативних вишах ніби й збільшилась кількість комп’ютерів, відремонтували фасади, фойє, аудиторії. Але не відбулося головного − якісних змін системи підготовки фахівців із вищою освітою! І тут ми або й надалі переконуватимемо себе та інших, що у нас все добре, що абітурієнти до нас ідуть − і цим просто виправдовуватимемо свою бездіяльність, або ж, не чекаючи повної кризи в системі кооперативної освіти, проаналізуємо ситуацію і намітимо чіткий план − як підвищити її якість. І почнемо діяти.

− Уявімо, що наші освітні заклади перебудуються. Чи зникне із цим проблема, коли випускники кооперативних вишів не йдуть на роботу у споживчу кооперацію?

− А це ще один бік проблеми. Ті, хто працюють в освітній кооперативній сфері, зокрема і викладачі, про яких я щойно говорив, які приходять на кілька годин у виш начитати свої лекції − чи вони самі добре уявляють, що таке споживча кооперація, що таке кооперативний рух, кооперативна ідея? Я намагаюся говорити із ректорами про те, що одне із наших завдань − популяризація кооперативної ідеї. Наші випускники повинні чітко розуміти, що таке кооперація і як вона працює. І, до речі, не обов’язково після закінчення вишу випускники повинні йти працювати до кооперативних організацій. А може вони створять новий кооператив, кооперативне підприємство, кредитну спілку − усе це за новими ідеями, технологіями! Або ж наші виші стануть базою для цікавих кооперативних стартапів.

Хочу наголосити, що проблеми освіти − це привід до дискусії. Хоча беззаперечним є той факт, що сьогодні ми, на жаль, не готуємо висококваліфікованих фахівців за основними спеціальностями. Цю ситуацію треба виправляти. Як? Скажімо, не викладати предмети, які дублюють шкільну програму, скоротити ті, які не є необхідними для високоякісного фахівця. Натомість із 1-го курсу і теоретично, і практично навчати тому, що потрібне, аби стати класним фахівцем. Треба формувати самостійність у студента, вчити їх використовувати комп’ютерні програми, Інтернет, ходити до бібліотеки, консультуватися з викладачами. А ще створити для них постійні робочі місця, обладнані усім необхідним для засвоєння і теоретичних, і практичних знань. Така перебудова обов’язково дасть конкретні результати.

Мабуть, не усі розділяють мої погляди. Але ми живемо у вільній країні та працюємо у кооперації, тобто, у нас є можливість дискутувати. Суть кооперативної демократії, коли в процесі обговорення працює принцип плюралізму і кожен може висловити свою думку. Втім, якщо вже рішення буде прийняте, то воно стане обов’язковим до виконання усіма.

А вислів: «Нас розсудить історія» вже недоречний. Нас розсудить вже найближчий час.